Історія факультету психології

Науковий фундамент було закладено в 19 сторіччі професором І. Шадом, магістром П.М. Любовським, професором П.І. Ковалєвським, його наступником М.В. Країнським та іншими.

Важливою подією в передісторії факультету було формування на початку ХХ сторіччя Харківської психологічної школи, наукове та соціокультурне значення якої важко переоцінити. І культурно-історична теорія і загальнопсихологічна теорія діяльності завдяки цьому стали надбанням світової психологічної науки.

У 20-х роках ХХ століття у Харкова вже склалася репутація відомого наукового центру, в якому розвивалися різні напрями як гуманітарних, так і природничих наук. У цей період Харків також був столицею України, що зумовило відкриття в ньому нових наукових і учбових закладів, тим більше що ще в ХIХ столітті для цього була закладена хороша база.

У 1922 році в Харкові був відкритий Український науково-дослідний психоневрологічний інститут, директором якого став відомий невропатолог А.І.Гейманович, а в 1926 році на базі психіатричної клініки - Український інститут клінічної психіатрії і соціальної психогігієни (директор В.П.Протопопов). У 1932 році було ухвалено рішення про укрупнення цих установ, і їх об'єднали в одну організацію - Всеукраїнську психоневрологічну академію. Вона була унікальною поліфункціональною установою, до складу якої входив і сектор психології. Він складався з відділів загальної і генетичної психології та клінічної психології. У зв'язку з цим виникла потреба знайти і запросити психологів-фахівців для роботи в цих відділах. З Москви були запрошені О.Р.Лурія, О.М.Леонтьєв, М.С.Лебединський. Місце завідувача сектором було запропоновано О.Р.Лурія, а завідувача відділом генетичної психології - О.М.Леонтьєву. Проте О.Р.Лурія незабаром повернувся до Москви, і завідуючим сектором залишився О.М.Леонтьєв. Разом з ним з Москви до Харкова переїхали О.В.Запорожець і Л.І.Божовіч. Л.І.Божовіч практично відразу виїхала до Полтави і постійно приїжджала до Харкова для зустрічей зі всією групою. Планувалося, що до Харкова переїде і Л.С.Виготський, проте це так і не відбулося. Він тільки періодично приїжджав до Харкова і навіть заочно вчився в Харківському медичному інституті. У тому відділі, який очолював О.М.Леонтьєв, працював і П.Я.Гальперін, харківський психоневролог і психолог, який вважав, що за групою Л.С.Виготського велике майбутнє.

Ще одна група психологів, яка до них приєдналася, вийшла з аспірантури Харківського педагогічного інституту і Українського науково-дослідного інституту педагогіки - до неї входили В.І.Аснін, П.І.Зінченко, Г.Д.Луков. Всі вони разом і склали ядро Харківської школи психологів. (О.О.Леонтьєв вважає, що правильніше говорити про школу Виготського і про Харківську групу). Залишаючи осторонь дискусійне питання про існування єдиної школи Виготського - Леонтьева або двох різних шкіл (культурно-історичної Виготського і діяльністної Леонтьєва), з приводу якого є різні точки зору, слід зазначити, що, безумовно, роботи групи психологів на чолі з О.М.Леонтьєвим, які працювали в Харкові на початку 30-40-х років, мали свою специфіку, яка їх і об'єднувала. Ними був закладений теоретичний і експериментальний фундамент теорії діяльності.

Окрім названих психологів, в 30-і роки в цю групу увійшли також Д.М.Арановська, Ф.В.Бассін, Е.В.Гордон, О.М.Концева, Л.І.Котлярова, Г.В.Мазуренко, В.В.Містюк, Т.І.Тітаренко, К.Е.Хоменко. У такому складі харківська група існувала 10 років. Хоча в 1934 році О.М.Леонтьєв повернувся до Москви, він постійно бував в Харкові і керував роботою своєї групи. П.Я.Гальперін, О.В.Запорожець, П.І.Зінченко залишалися в Харкові до початку Великої Вітчизняної війни. Після війни ні П.Я.Гальперін, ні О.В.Запорожець до Харкова вже не повернулися.

Проте ще в 1936 році, коли столиця України перемістилася до Києва, різноманітні психологічні дослідження, які проводилися на базі Всеукраїнської психоневрологічної академії, почали згортатися, а постанова 1936 року про педологічні збочення в системі Наркомпроса, цей процес завершила. Так психоневрологічна академія перестала бути головною базою експериментальних досліджень Харківської школи. Проте вони продовжувалися в Українському науково-дослідному інституті педагогіки, Харківському педагогічному інституті, в якому кафедрою психології завідував О.В.Запорожець і працювали В.І.Аснін, К.Е.Хоменко, Г.Д.Луков і ін., і в Харківському інституті іноземних мов, в якому працював П.І.Зінченко.

Постанова про педологію не зупинила наукову діяльність харківської групи, оскільки вони ніколи не дотримувалися педологічних позицій, вважаючи психологію і педологію за дві різні науки. Проте їх діяльність припинила війна. П.І.Зінченко і Г.Д.Луков пішли на фронт, А.В.Запорожець, П.Я.Гальперін і О.М.Леонтьєв працювали у військових госпіталях (з 1943 року разом в Кауровці під Свердловськом) і проводили роботу по відновленню рухових функцій, що були порушені після поранень.

Після війни сфери наукових інтересів цих дослідників дещо розділилися, практично кожен з них почав займатися власною проблематикою і став засновником свого напряму в психології: О.М.Леонтьєв - теорії діяльності, О.В.Запорожець - теорії сприйняття, П.І.Зінченко - теорії пам'яті, П.Я.Гальперін - теорії поетапного формування розумових дій, Л.І.Божовіч - теорії особистості. Проте всі ці напрями мали загальний фундамент - теорію діяльності, що розроблялася спільними зусиллями. Як відзначав О.О.Леонтьєв, О.М.Леонтьєв був, "без сумніву, лідером харківської групи, проте її концепція створювалася колективним розумом". До цього слід додати і ще одне: всі вони, як би ми зараз не оцінювали їх погляди, вважали себе за учнів Л.С.Виготського.

У післявоєнні роки в Харкові продовжуються дослідження пізнавальних процесів, перш за все мислення і пам'яті, в руслі діяльністного підходу. Ці дослідження проводились, перш за все, на кафедрі психології педагогічного інституту і на кафедрі психології Харківського університету, яка була відкрита в 1963 році завдяки зусиллям П.І.Зінченко. Він став і першим її завідувачем і засновником школи психології пам'яті. Все подальші роки ця проблематика залишається одній з ведучих у послідовників Харківської психологічної школи і учнів П.І.Зінченко. Так, свої концепції пам'яті були створені Г.К.Середою і С.П.Бочаровою, і в даний час вони знаходять свій подальший розвиток в роботах їх учнів.

З середини 60-х років в Харкові на базі університету і педагогічного інституту почалася активна розробка теоретичних основ і експериментальних досліджень розвиваючого навчання, ще однієї сфери застосування теоретико-діяльністного підходу, а також його впровадження в практику шкільного навчання. Ці дослідження здійснювалися в руслі загальної програми Д.Б.Ельконіна і В.В.Давидова, послідовників Л.С.Виготського і О.М.Леонтьєва. У Харкові загальне керівництво цією роботою здійснювалося В.В.Рєпкіним. Подальша розробка розвиваючого навчання і впровадження його в практику масових шкіл продовжується зараз під керівництвом О.К.Дусавицького.

Після декількох років роботи кафедри психології на біологічному факультеті було відкрито відділення психології, яке з 1972 року почало готувати професійних психологів. Видатна роль в організації діяльності відділення належить професорові Середі Г.К., який був учнем і продовжувачем справи П.І.Зінченко.

Впродовж 80-х років 20-го сторіччя на кафедрі психології головним напрямом наукового пошуку залишилася проблема психології пам'яті і навчання, завдяки роботам видатного фахівця в цій області доктора психологічних наук, професора Г.К.Середи, який на цей період очолював кафедру психології.

У 80-і роки Г.К.Середа створив загальну теоретичну модель пам'яті з позицій системно-діяльнісного підходу. Йому належать ідеї рівневого підходу до пам'яті та її футурогенної природи, такої, що пов'язана з орієнтацією пам'яті на майбутній результат. Вперше у вітчизняній психології на основі цієї теорії було розкрито механізми неспецифічних ефектів пам'яті. Ці роботи були втілені в практиці і організації вузівської освіти.

Проф. Г.К.Середа поставив в теоретичному плані проблему "пам'ять і особистість", яка далі була розвинена в його експериментальних дослідженнях і роботах його послідовників.

Наряду цим під керівництвом доктора психологічних наук, професора О.К.Дусавицького сформувався другий напрям досліджень в області психології розвиваючого навчання, що вивчає умови, джерела, закономірності і механізми психічного розвитку впродовж людського життя. Практичним впровадженням розробок цього напряму стало створення методик, програм і підручників для шкіл з розвиваючою системою навчання.

У науковому житті кафедри брали активну участь студенти, які працювали в гуртку студентського наукового товариства відділення психології.

Традиційним головним напрямом наукової діяльності відділення психології біологічного факультету в 1991-2000 рр. залишалася проблема психології пам'яті. Цей науковий напрям продовжували розвивати професор Середа Г.К. і його послідовники. Був здійснений широкий об'єм теоретичних і прикладних досліджень, особливо у сфері виявлення механізмів мнемічної діяльності пам'яті, навчання і системогенеза індивідуального досвіду. Всесторонньо вивчалися закономірності колективної і історичної пам'яті професором О.Ф. Івановой, пам'ять, особистість і спілкування як система доцентом І.М.Мельник, довгострокова і біографічна пам'ять професором О.М.Лактіоновим.

У контексті психології розвиваючого навчання досліджувався розвиток особистості в молодшому шкільному, підлітковому, юнацькому і студентському віці професором О.К.Дусавицьким. Фундаментальні дослідження цього наукового напряму знайшли широке практичне втілення в побудові системи розвиваючого навчання в Україні, Росії і інших країнах. Розроблялася система практичних методів формування і розвитку пізнавальних процесів і творчої активності дітей доцентом Є.В.Заїкою.

В роки незалежності української держави в науковій діяльності відділення психології появилися нові напрями теоретичних і прикладних досліджень. Так, наукова діяльність відділення психології розвивалася в області розвитку особистості в нормі і патології: гендерний підхід і психотерапія вивчалися професором О.С.Кочаряном, етнопсихологічні проблеми сучасного українського суспільства досліджувалися доцентом В.Н.Павленко, структурно-динамична організація індивідуального досвіду професором О.М. Лактіоновим, сучасні психологічні проблеми прав людини професором О.Ф.Івановой, психологічні проблеми соціальних девіацій доцентом Н.П. Крейдун. Також проводились дослідження в областях психології мотивації пізнавальних процесів, політичної психології, екологічної психології, психології користувачів ЕОМ, психології підприємництва і ін.

З урахуванням розширення сфери наукових і прикладних досліджень в 1992 р. на відділенні психології було відкрито нову кафедру прикладної та медичної психології. А незабаром було відкрито факультет психології.

Факультет психології в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна був створений наказом Міністерства освіти і науки України № 429 від 5 вересня 2000 р. Видатна роль в організації та відкритті факультету належить професорові Лактіонову О.М. та професору Крейдун Н.П.

До складу факультету тоді увійшли кафедри психології (завідувач проф. О.Ф.Іванова), прикладної психології (завідувач проф. О.М.Лактіонов) і педагогіки (завідувач проф. Л.С.Нечепоренко). В 2006 році на факультеті біло відкрито кафедру психологічного консультування і психотерапії.

З моменту заснування і по 2008 рік факультет очолював доктор психологічних наук, професор, віце-президент Асоціації політичних психологів України (з 2001р.), член Нью-Йоркської Академії наук (з 1998р.), член товариства психологів України (з 1995р.) Лактіонов Олександр Миколайович (1946-2008р.р.)

На сьогодні деканом факультету є кандидат психологічних наук, професор, член товариства психологів України (з 1995р.), член Асоціації політичних психологів України Крейдун Надія Петрівна.

Ми у соцмережах

English version

 

Контакти

Наша адреса: 61077 Харків, пл. Свободи, 6, Харківський національный університет імені В. Н. Каразіна, 438, деканат факультету психології. Телефони: (0572) 707-50-23, 707-51-53, 707-51-70, 707-53-53. E-mail: psy-univer@ukr.net